ПЕДАГОГ | Svitlana Barabash

Творити з дитини – людину, з студента – громадянина-патріота, з родини – націю і державу, з населення – народ… На лекціях необхідно розкрити багатогранний образ України: її історію, долю, ментальність, історичну місію народу, усього світового українства ... Постійна турбота – аспіранти: в Кіровограді, Києві, по всій Україні вони прагнуть дістати мудрі поради авторитетного вченого-педагога.

«Дорога Світлани Барабаш»

Науково-дослідний інститут українознавста

Згадує Ірина Малик

Сидять економісти. Перший курс. Багато російськомовних. Приходить Світлана Григорівна, і ми починаємо розмову про Миколу Вінграновського. Наступна тема – Ліна Костенко. І оці всі ливарники, економісти читають Ліну Костенко. Потім Світлана Григорівна із літературного виру втягувала нас у вир громадської діяльності. Викладачі кафедри українознавства на чолі зі Світланою Григорівною створили середовище, в якому виховувались багато громадських діячів. Це була така собі «лабораторія формування особистості».

Кафедра українознавства під керуванням Світлани Барабаш була територією мотивації для студентів. Всіх зустрічали чашкою чаю і теплим словом. Світлана Григорівна мала неповторну здібність: говорити простою мовою про важливе. Наприклад, що б не сталося треба тримати рівно спину; і вкарбувати у пам’яті, що у кожного свій шлях до України. Людина живе доти, доки її пам’ятають. Світлана Барабаш живе у серцях рідних, близьких, просто людей, які Її знали. За що Її так цінують? За любов, за відданість своїй справі, за ті щасливі миті, які вона дарувала. За те, чого навчала. За те, чим ділилась…

Аура школи

Є на Кіровоградщині школа, чи не єдина в Україні, на подвір’ї якої стоїть пам’ятник учителю. Це — Олександрівська загальноосвітня школа №3. У школі відкрито читальний зал імені Світлани Барабаш – однієї з видатних випускниць школи. Літературознавець, професор, автор багатьох книжок, завідувач кафедрою гуманітарної підготовки Кіровоградського технічного університету, вона була як сонячний промінь для багатьох, хто її знав. Пам’ять про цю непересічну особистість живе і в її рідній школі...

За статтею Світлани Орел,
«Дзеркало тижня. Україна»,
08-15 лютого 2008

доцента політехнічного інституту UniLaSalle м. Бове (Франція) Андрія Яцкула з нагоди друку книги новел «Про це говорили завжди»:

– А кого ви вважаєте своїми вчителями?

– Найпершим учителем – Світлану Барабаш. Пам’ятаю, як студентом прибіг до неї нагло в кабінет, мовляв, ось подивіться мої опуси. Вона побачила кількість помилок і взялася за голову. Я вдячний їй, що вона направила мене в літературну студію «Обрій», там я потрапив до рук Віктора Погрібного і Василя Марка.

З інтерв’ю

Інна Тільнова,
«Нова газета», 01 квітня 2021

Згадує Роман Коваль, історичний клуб «Холодний Яр»

Я познайомився з нею 3 грудня 1996 р. в Кіровограді, в інституті сільського машинобудування, де вона завідувала кафедрою українознавства. Кіровоградська обласна організація ДСУ запропонувала Світлані Барабаш організувати для студентів презентацію книги «Героїзм і трагедія Холодного Яру». Вона не тільки радо погодилася, але й все зробила для того, щоб презентація відбулася в родинній атмосфері. Я чув і бачив, як вона говорила зі студентами. Я чув і бачив, як студенти ставляться до неї. Це були гармонійні стосунки людей, які люблять і поважають один одного.

Світлана Григорівна і кафедральний колектив створила прекрасний. Не пригадаю вже прізвища тих дівчат-викладачів, але їхні натхненні обличчя, їхній тихий патріотизм, любов до української мови, любов до студентів не забув. Атмосфера на кафедрі українознавства Кіровоградського інституту сільського машинобудування закарбувалася в серці. Саме в такому середовищі виростають патріоти України, фахівці своєї справи.

Ще не розійшлися студенти, як Світлана Григорівна запропонувала знову виступити, вже на іншому факультеті. Вона хотіла використати можливість, щоб якомога більше її вихованців почули те, що в підручниках не прочитаєш. Мова же йшла про найсвятіше – збройну боротьбу народу за свою волю і честь.

Це була небайдужа людина, надзвичайно активна і плідна. Це була красива жінка. Саме таких, як вона, можна без перебільшення назвати берегинями України.

Народилася Світлана Барабаш в околицях Холодного Яру, у містечку Олександрівка Кіровоградської області, 30 червня 1941 року, того дня, коли у Львові Ярослав Стецько проголошував самостійність Української держави. В ній Світлана Григорівна прожила лише 16 років свого життя, останніх років. І за цей час зробила багацько. Вона не тільки виховала цілу плеяду фахівців, але й написала книги з літературознавства (про творчість Андрія Малишка і Ліни Костенко), збірку поезій «Золоті причали» (1998), чимало передмов, рецензій, статей з історії літератури, сучасного літературознавства, фольклору. Вела Світлана Григорівна публіцистичну передачу на Кіровоградському обласному телебаченні. Її зусилля, може, не в повній мірі, але все ж було оцінено державою: професорові Світлані Барабаш присвоїли звання заслуженого працівника освіти України.

Та не для посад і звань трудилася вона. Козачка Барабаш любила свій народ палко і самовіддано. Як шкода, що вона зупинила свою працю і більше не в силах нічим допомогти відродженню держави. Але ж залишилися її статті, поезії, учні!

Низький уклін Вам, пані Світлано, за життя, сповнене любові і праці на добро нашої Батьківщини!

Газета «Незборима нація», липень, 2007

Згадує Володимир Кропівний, перший проректор КНТУ

Коли Світлана Григорівна прийшла до навчального закладу, це були перші роки Незалежності України. Наш університет носив тоді назву інституту сільськогосподарського машинобудування і був, фактично, російськомовним технічним навчальним закладом. Вона зробила в університеті трансформацію гуманітарної складової, людської складової, національної складової. І вже буквально за десять років наш навчальний заклад став національним університетом. В тому, що це відбулося, – величезна її заслуга.

Працювати разом зі Світланою Григорівною було надзвичайно цікаво. Вона усіх долучала до спільної роботи, організовувала конференції, і завдяки їй у нашому університеті постійно гостювали відомі поети, письменники, літературознавці України. Їй вдалося ввести у всі навчальні плани технічних спеціальностей вивчення української літератури, а погляд Світлани Григорівни на українську літературу змінював відношення до цього предмету наших тодішніх студентів.

Світлана Григорівна зібрала на кафедрі колектив молодих, не обтяжених старими парадигмами патріотів (вона називала їх «мої гороб’ятка»), завдяки чому і відбулося становлення кафедри українознавства. Вони були активістами в усіх справах, що проводилися в університеті.

Вона була справжнім патріотом нашого університету і широко пропагувала навчальний заклад на телебаченні, багато наших працівників були гостями «Вітальні Світлани Барабаш» на обласному телебаченні. Вона вміла бути вірним другом і, як магніт, притягувала до себе гарних людей.

Світлана Григорівна навчила нас, яким має бути український інтелігент, яким має бути український патріотизм, і на власному прикладі показувала, яким має бути викладач університету.

Сьогодні ми живемо у важкі часи для держави, для університету. Саме в такі часи ми розуміємо, як нам не вистачає думки, поради, особистого прикладу Світлани Григорівни Барабаш. Того орієнтиру, за яким можна було б звіряти власні кроки. Звичайно, якби Світлана Григорівна була жива, ми б готувалися відзначати її 75-річчя, і це було б величезне свято для університету. Життя є життя. Шкода, що її вже немає з нами, але добре, що ми зібралися у цьому залі згадати про Світлану Григорівну Барабаш.

Газета «Студентський вісник» № 5-6, 2016