літературознавець, фольклорист, поетеса, педагог
Світлана Барабаш
Її глибинні сутності – це любов і творчість.
Любов... Для Світлани Барабаш – це батько й мати, рідна хата, колиска, сувора (як радіаційні поклади в Кіровоградській землі) чи безмежно багата природа; це школа й студенти; велична й скорботно-трагічна доля народу; це – праця: фізична, освітньо-наукова чи культурологічна, бо головне – щоб корисна людям.
Прекрасна Дорога, якою йдуть тільки талановиті й правдиві, благородні гуманісти, для яких найвищий сенс життя – то синтез любові й творчості, життя для інших, а тим самим – і для власного щастя. Та Дорога не встелена трояндами; більше – терніями. Але сильні любов'ю й вірою не плачуть, не нарікають на долю; вони, як Світлана Барабаш, люблять, борються, творять.
«Дорога Світлани Барабаш»
Науково-дослідний інститут українознавста
Використано фото з архіву Юрія Любовича
Мені туди, де мама молода
Мені туди, де мама молода.
Мені туди, де ще жива бабуся.
Я так боюся, ой, як я боюся,
Аби не збитись з давнього сліда.
Там материнська пісня обів'є
І землю, й небо, й тихі оболоні.
Й мене, малу, як зернятко в долоні.
Мені туди. Я звідти. Я там є.
Мені туди, де Тясмин золотий,
Де кінь баский збиває дикі трави,
Де ковила й по груди ще отави,
А над степами місяць молодий.
Там материнська пісня обів'є
І землю, й небо, й тихі оболоні.
Й мене, малу, як зернятко в долоні.
Мені туди. Я звідти. Я там є.
* * *
Бабусю Таню, я за Вами плачу...
Сльозо моя тихенька, не впади,
Не зрадь мене. У цім холоднім світі
Так прагне моє серце доброти
І так боїться радості радіти.
І так хлюпоче жаль мій через край,
І так не хочу людям показати,
Яка печальна і яка гірка ти,
Моя сльозинко...
Слізонько, світай!
Світай мені світанням доброти.
Світай мені пломінчиком надії.
Світай мені: нехай заголубіє
Цей світ крізь тебе...
Вже не плачеш ти?
Червень
Сухий, гарячий, світлий червень
Враз спалахнув вогнем пожеж.
А далі липень, далі серпень...
І біль людський - без строку й меж.
Мою колиску обпалила
Страшна, небачена війна.
Вкраїна тяжко голосила.
Ридала мама край вікна.
… Вже півстоліття за плечима.
Горну до себе онуча.
І тато добрими очима
Нас біля хвіртки зустріча.
І навіть в свято Перемоги,
Коли вдягає ордени,
Болять йому важкі дороги
Його останньої війни.
* * *
А за вікном, татусю, білий сніг.
Така навкруг казкова дивина.
Їз безвісті засніжених доріг
До хати нашої лежить одна.
А ще у пам'ять - стежка через ліс.
Санчата і ялинка. Ти і я.
Гудуть дерева. Замерзає ніс.
В твоїй руці зігрілася моя.
На півстоліття - повз роки, повз час -
Той відсвіт пада на оцю біду.
Такий же день із хати кличе нас,
А я тебе, мій рідний, не знайду.
- Ой, татку мій! Куди ж ти? Ой, куди?
В яких світах шукать твої сліди?!
* * *
Зачекай, дитинко, не спіши.
Зупинись під тою он горою.
Сумніви й вагання полиши -
Й стрінешся нараз сама з собою.
Бач, твої санчата стрімко мчать,
Срібний пил здіймають полозками.
Три морози на ріці тріщать.
Сніг рипить й регоче під санками.
Свище вітер у стрімкому леті.
Стислось серце в захваті німім.
І правують рученята вперті.
Сніг, і страх, і холод - ні по чім.
Придивись, то мчать твої літа.
І на скроні - білий сніг чи іній...
Ах, усе на світі - суєта.
Поверніть мені той вечір синій.
Той мороз. Той сніг. Міцні льоди.
Хай тріщить в світах зима сувора.
Поверніть санчатам два сліди,
Серпик місяця і теплі зорі.
* * *
Побілено у хаті. Гарно й чисто.
І рушники всміхаються на стінах.
До свята все готово. Урочисто.
На покуті у нас – кутя і сіно.
Це мама.
Сміється весняна погожа днина.
Усе співає святу і теплу,
Як я колись , моя мала дитина
Радіє Великодньому столу.
То мама.
Обійдено й доглянуто все чисто.
У всьому спокій, і краса, і лад.
Це мама порядкує. І сріблисто,
Перлово сяє росяний наш сад.
Для мами.
Моя красива! Сонячна моя!
Що я без тебе в буднів круговерті?
...Нема для мам ні старості, ні смерті.
Нехай їм Доля лагідно сія!
Ой, мамо...